Шлях мій розпочався давно — ще в дитинстві я хотіла стати психологом. Читала книжки, які вдавалося знайти, а це була ера, коли ще не існувало інтернету в тому вигляді, в якому він є сьогодні. Психологічні знання доводилося здобувати майже археологічним способом — у бібліотеках. На той час професія не була ні популярною, ні затребуваною.

Чим мене зацікавила психологія? Психіка людини — це чорна скринька, і мені завжди хотілося зазирнути всередину. Мене цікавила прихована сторона речей. Не те, що люди кажуть, а те, що вони мають на увазі. Не те, що вони роблять, а чому вони це роблять — і чому продовжують робити, навіть коли це явно їм шкодить. Я прагнула зрозуміти, які механізми стоять за тією чи іншою поведінкою, що рухає людиною і що є сама людина — питання, на які, звісно, немає відповідей, але сам процес пошуку виявився достатньо захопливим, щоб присвятити йому життя.

Я народилася і виросла в Запоріжжі, а потім поїхала навчатися до Києва. Мені пощастило з кількома викладачами, які навчили мене не лише теорії, а й того, як це — бути психологом. Не в сенсі «як проводити тести» чи «як писати висновки» (цього теж навчили), а в сенсі — що відбувається, коли навпроти тебе сидить жива людина із болем, і ти маєш із цим щось робити.

Після я працювала і в лікарні, і в приватній практиці, і останні два роки в кризовій службі психологічної допомоги. Я не буду вчити вас, як правильно жити, тому що, по-перше, сама не знаю (і з підозрою ставлюся до тих, хто стверджує, що знає), а по-друге, терапевт — це не той, хто каже, що для вас краще, а той, хто допомагає вам самим це з'ясувати (що, зізнаюся, значно складніше і для терапевта, і для клієнта). Я звичайна людина, яка знає про психіку більше середнього і використовує це знання, щоб допомагати іншим розбиратися в собі, помічати те, чого вони не помічали раніше, та знаходити власні відповіді на власні питання.